НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЛОГОДІАГНОСТИКИ ОСІБ ІЗ ЗАЇКАННЯМ

Анотація

У статті проаналізовано науково-теоретичні та експериментальні зарубіжні джерела щодо проблеми логодіагностики заїкання у дітей. Підкреслено, що саме дошкільний вік є сензитивним до появи різних мовленнєвих розладів, серед яких значне місце посідає заїкання. Це, своєю чергою, зумовлює необхідність своєчасного виявлення порушень мовленнєвої діяльності у дітей та застосування ефективних логопсихосинергетичних засобів корекції.

Метою статті є аналіз сучасних зарубіжних джерел з урахуванням прогностично валідних перспективних методів дослідження осіб із заїканням. Під час написання статті нами використовувались теоретичні методи, зокрема аналіз наукової психолого-педагогічної, спеціальної логопедичної, медичної літератури з досліджуваної проблеми.

Нами вивчено фізіологічну, лінгвістичну, біокібернетичну теорії, що розкривають механізми заїкання. Здійснено аналіз сучасних зарубіжних джерел з урахуванням прогностично валідних методів, що дало змогу виокремити принаймні шість напрямів перспектив діагностики заїкання. Проведено аналітичний огляд зарубіжних досліджень, який сприяв системному простеженню кореляції сучасних зарубіжних теорій, емпіричних досліджень і практичних викликів.

Підкреслено, що наразі загальноприйняті у зарубіжній практиці нейропсихологічні, біометричні діагностичні індикатори через проведення функціональної транскраніальної доплерографії, магнітно-резонансної томографії чи дифузійного тензорного зображення, що дає можливість оцінити цілісність білої речовини і міжпівкульну інтеграцію мозку, в українських наукових дослідженнях, на жаль, практично не застосовуються. Наголошено, що удосконалення вітчизняної спеціальної освіти потребує від учасників корекційно-розвивального процесу зусиль і ресурсів для мультикомандної взаємодії, засвідчує необхідність комплексного підходу до розроблення діагностичних критеріїв, що має враховувати як загальні, так і часткові параметри порушень розвитку.

Сучасна епістемологія мовленнєвих розладів вимагає від вітчизняних емпіричних підходів більшої методологічної гнучкості: переходу від опису до інтерпретації, від одиничного клінічного випадку – до структурного аналізу мовленнєвих процесів. Залучення до діагностичного арсеналу не тільки логопедичних, а й нейрокогнітивних індикаторів, логопсихосинергетичних параметрів і психофізіологічних методик (ритмостимуляційні тести) дало б змогу глибше зрозуміти природу заїкання в дошкільному віці, забезпечуючи не лише практичну, а й науково обґрунтовану діагностику.